Байдужість до всього

Мені 17 років і я цьогоріч закінчую 11 клас. Я завжди була трудоголіком у всіх справах, брала на себе роль лідера, готова була на все, щоб у майбутньому забезпечити собі гідне, на мою думку, життя. А тепер я стала тінню себе. Мені байдуже на все, що відбувається. Спочатку це торкнулося навчання, потім хобі і інтересів, тепер доходить і до мого вигляду. Я цілими днями готова просто лежати і навіть не сидіти в телефоні, а тільки згадувати, що от якою я колись нормальною була. Я не знаю, чим це спричинено і коли точно почалося. За останні два роки моє життя почало йти не дуже гладко, хоча і до того його ідеальним не назвеш. 2 роки тому я потрапила в лікарню (не з психологічним діагнозом), я відновилася і почала дуже активно працювати, аби довести всім, що зі мною все гаразд: усе життя мені вдома казали, що я хвора, слабка, ні з ким не дружу, ні до кого не говорю. Тому я і намагалася довести хоч якось, що я не невдаха і не приречена працювати за найменшу зарплату. Та всі мої досягнення коментували як «дурна трата часу, з того нічого не буде, стільки знаєш, а ніякої користі». Словом, потім моя мама повторно захворіла на рак (перед цим це було, коли мені було 5 і я мало що тоді розуміла). Я дуже переживала, вона лікувалася і постійно казала, що помре і ми без неї житимемо не знати як. Вона вилікувалася, в мене сльози щастя, але з часом все повернулося і недавно в неї розум був не такий і чистий, я боялася інколи навіть того, що вона говорить або коли плутає день і ніч, не реагує на мене і т.д. Недавно вона померла. І мені дуже тяжко признати, але я видихнула з полегшенням. Очі я виплакувала, коли вона хворіла, а як її не стало взагалі забула про це. Я намагаюсь взятися хоча б за щось, але я навіть почати не можу. Корю себе за те, що лінива, що плюнула на все, що думаю тільки про це і просто виживаю. Кожен тиждень в мене думки жити як колись, цікавитися чимось, кимось, але ніякі старі цікаві справи, та і необхідні не можуть мене підняти. Я жалію себе, вважаю себе невдахою і думаю, що це і є кінець. Свого місця у житті я не бачу. Про самогубство і мови бути не може, бо я навіть на це не здатна і навіть для смерті не виглядаю нормально. Я хочу хоч із кимось поговорити про все це, але ніхто не хоче цього чути з моїх рідних, вони і досі вважають, що все як колись. А іншим знайомим я не хочу набридати, бо бачу, що і так вже набридла. Та і тут настрочила, нажалілася замість того, щоб хоч щось змінити. Як змінити це?