Як підтримати близьку людину з ПТСР: порадник для родичів

Ваша близька людина повернулася з війни іншою. Або пережила обстріл, евакуацію, насильство — і тепер ви її не впізнаєте. Замість звичної людини — хтось замкнений, дратівливий, байдужий до того, що раніше було важливим. Ви намагаєтеся говорити — вона відштовхує. Намагаєтеся допомогти — ніби тільки погіршуєте. Легко опинитися в думках: «Що я роблю не так? Чи повернеться він/вона колись до себе?»

Жити поруч з людиною з посттравматичним стресовим розладом (ПТСР) — важко й виснажливо. Можна відчувати самотність, безпорадність, страх, провину, навіть гнів — а потім сором за цей гнів. Це нормальні реакції на ненормальні обставини. Ви не зобов’язані бути ідеальною опорою 24/7 і «вилікувати» ПТСР власними силами.

Водночас дослідження показують, що підтримка близьких — один із найважливіших захисних факторів при ПТСР. Люди, які відчувають стабільну емоційну опору, частіше звертаються по допомогу і мають кращі шанси на поступове відновлення. [1][2] Ви не можете зробити роботу за людину, але можете створити середовище, в якому одужання стає більш реалістичним.

У цій статті — про те, як зрозуміти, що відбувається з близькою людиною, як говорити (і коли краще не говорити), що робити під час тригерів і флешбеків, як не втратити себе в підтримці і як м’яко пропонувати звернутися до фахівця.

«Це інша людина»: чому близька людина так змінилася

Багато родичів кажуть: «Ніби повернувся хтось інший». Замість знайомої людини — замкнутість, різкість, байдужість. Це лякає й може здаватися «втратою розуму» або різкою зміною характеру.

Насправді те, що ви бачите, — не «зіпсований характер», а нервова система, яка застрягла в режимі виживання після травматичного досвіду. Мозок поводиться так, ніби загроза все ще поруч, і це впливає на емоції, поведінку, сон, реакції на звуки, людей і повсякденні ситуації.

Нижче — кілька типових проявів ПТСР очима близьких і коротке пояснення, що може стояти за ними.

Емоційне оніміння: «Здається, йому/їй вже все байдуже»

«Раніше він радів дрібницям, міг жартувати, цікавився, як минув мій день. Тепер сидить мовчки, їсть, дивлячись у тарілку. На мої спроби поговорити — короткі відповіді або кивок. Здається, йому байдуже і до мене, і до всього навколо».

Що ви можете відчувати:

• «Він/вона мене більше не любить»
• «Я щось зробила не так»
• Самотність поруч із людиною, яка фізично біля вас

Що може відбуватися насправді:

Емоційне оніміння — поширений захисний механізм при ПТСР. Нервова система настільки перевантажена постійним відчуттям загрози, що «вимикає» частину емоцій, щоб хоч якось зберегти ресурс. На радості, тепло, інтерес просто не вистачає сил. Це не про відсутність любові — це про те, що весь внутрішній простір зайнятий виживанням.

Це не означає, що все «так буде завжди». Емоції часто частково повертаються в процесі відновлення. Але зараз важливо не сприймати це як оцінку вашої цінності.

Флешбеки: «Він раптово перестав мене чути»

«Ми йшли вулицею, говорили про побутові речі. Раптово десь поруч різко завели мотоцикл. Він зупинився, подивився в одну точку. Я питаю: “Що сталося?”, але він не реагує. Дихає важко, тремтить. На дотик відсмикує руку. Через хвилину ніби “повертається” і каже: “Вибач, я не знаю, що зі мною було”».

Це схоже на флешбек — момент, коли один із фрагментів травматичного досвіду активується (звук, запах, картинка), і мозок реагує так, ніби подія повторюється зараз. Для нервової системи в цей момент це не спогад, а «реальність тут і тепер». Саме тому людина може вас не чути й не бачити, хоча ви поруч.

Це не симуляція і не «привернення уваги». Це автоматична реакція нервової системи.

Нічні епізоди: «Він/вона не впізнав/ла мене»

«Уночі він сидів на ліжку з відкритими очима й кричав на мене, ніби я чужа. Не впізнавав мене кілька хвилин, відштовхував, виглядав наляканим і агресивним одночасно. Потім “повернувся”, почав вибачатися і плакати. Це було дуже страшно».

Такі епізоди можуть бути пов’язані з тим, що під час різкого пробудження мозок не одразу «розуміє», де людина знаходиться. На кілька хвилин «вмикається» не теперішній контекст («я вдома, це моя партнерка/партнер»), а травматичний досвід («я на позиції, довкола небезпека»). Для близьких це виглядає як втрата розуму, але це типовий прояв ПТСР, а не інший діагноз.

Спалахи гніву: «Він кричить через дрібниці»

«Я переставила його речі на столі, бо прибирала. Він прийшов і почав кричати так, ніби сталося щось катастрофічне. Раніше він таким не був. Мені страшно, а потім він вибачається й каже, що не розуміє, чому так реагує».

Спалахи гніву часто пов’язані з тим, що нервова система втрачає здатність м’яко регулювати напругу. Префронтальна кора (умовна «раціональна частина» мозку) працює гірше, а амігдала (система швидкого виявлення загрози) запускає реакцію «бий або тікай» через невеликі стресори. Гнів у таких випадках часто маскує страх і відчуття втрати контролю.

Це не означає, що близька людина «стала агресором за характером». Але це теж не означає, що ви маєте терпіти крик і тим більше фізичну агресію — про межі поговоримо нижче.

Ізоляція: «Вона ні з ким не хоче бачитися»

«Раніше ми багато спілкувалися з друзями. Тепер вона постійно відмовляється кудись йти, скасовує плани, замикається в кімнаті, коли хтось приходить. Мені здається, ми живемо в ізоляції».

Уникнення людей і місць — частина ПТСР. Соціальна взаємодія вимагає ресурсу: тримати розмову, витримувати питання, справлятися з несподіваними ситуаціями. Коли нервова система й так на межі, будь-який контакт може переживатися як додаткове навантаження. До цього додається думка «ніхто не зрозуміє», сором, небажання пояснювати свій стан.

Підсумок цього розділу

Усе, що ви бачите — оніміння, флешбеки, нічні епізоди, спалахи гніву, ізоляція — це не «погана людина» і не «зломана психіка». Це нервова система, яка застрягла в режимі небезпеки.

Це означає:

• мозок працює так, ніби загроза все ще поруч
• багато реакцій відбувається автоматично, поза свідомим контролем
• це тяжко і для самої людини, і для її близьких

І водночас:

• це не ваша вина
• це не доказ, що людина не любить вас
• стан може змінюватися з часом, особливо з професійною допомогою

Якщо ви хочете краще розуміти, що відбувається з мозком при ПТСР, можна почитати окрему статтю: Нейробіологія ПТСР.

Як розпізнати, що близькій людині потрібна допомога

Ви не ставите діагноз, але живете поруч і бачите більше, ніж будь-хто. Нижче — орієнтир: не для того, щоб «навісити ярлик», а щоб зрозуміти, коли самодопомоги й підтримки близьких вже недостатньо.

Повсякденні сигнали: коли варто насторожитися

Якщо протягом більше ніж місяця ви регулярно помічаєте кілька пунктів з цього списку, це привід обговорити варіант професійної допомоги.

Дисоціація / «відключення»:

• людина часто «завмирає», довго дивиться в одну точку, не реагує на звернення
• ніби «відсутня» під час розмови, потім каже: «Вибач, я не чув/-ла»
• лякається, коли ви раптово підійшли, хоча ви були в кімнаті

Уникнення:

• скасовує зустрічі, припиняє контакти з друзями
• майже не виходить з дому без крайньої потреби
• замикається в кімнаті, коли приходять гості

Проблеми зі сном:

• часті кошмари, крики уві сні
• страх засинати через сни
• виразне виснаження зранку, засинання вдень

Гіперпильність:

• багаторазово перевіряє двері, вікна
• погляд постійно шукає «небезпечні» місця, виходи
• сильно здригається від звуків, які інші майже не помічають

Емоційні «гойдалки»:

• спалахи гніву через дрібниці
• раптовий плач, який людина не може пояснити
• різкі переходи від апатії до роздратування

Зловживання алкоголем або іншими речовинами:

• вживання частішає, стає способом «не відчувати»
• людина каже, що без алкоголю «неможливо заснути/витримати»

Втрата здатності функціонувати:

• труднощі з виконанням роботи або навчання
• нехтування базовим доглядом за собою
• повне звуження життя до «робота — диван — ліжко»

Якщо ви впізнаєте 3–4 пункти і це триває більше місяця — це вже не просто наслідки стресу. Це сигнал, що самотужки може бути важко впоратися.

«Червоні прапори»: коли діяти негайно

Є ситуації, коли чекати небезпечно. Зверніть увагу, якщо людина:

• говорить, що життя «не має сенсу», що «всім буде краще без мене»
• відкрито обговорює способи завдати собі шкоди
• роздає важливі речі, прощається з людьми
• раптово виглядає спокійною після тривалого періоду вираженого страждання

У таких випадках важливо не залишати людину одну й звернутися по екстрену допомогу (національні лінії підтримки, швидка, кризові служби). Якщо є доступ до Національної лінії з попередження суїциду 7333 — це може бути першим кроком допомоги у кризі.

Що може допомагати: конкретні тактики підтримки

Ви не можете контролювати флешбеки й нічні епізоди, але можете змінити те, що залежить від вас: як ви говорите, як плануєте день, як реагуєте на спалахи, як дбаєте про себе. Нижче — не «ідеальний скрипт», а набір орієнтирів [2,3].

1. Передбачуваність замість хаосу

Нервова система при ПТСР і так живе в режимі «очікування небезпеки». Несподіванки, різкі зміни планів, раптові дотики можуть додатково напружувати.

Що можна робити:

• попереджати про свої дії: «Я зараз зайду в кімнату», «Можна я до тебе доторкнуся?»
• робити розпорядок більш передбачуваним: час прийому їжі, сну, основних справ
• за можливості завчасно говорити про зміни планів: «Я запізнюся на годину»

Це не про тотальний контроль, а про мінімізацію зайвих «сюрпризів», яких нервовій системі зараз не потрібно.

2. Коротка, конкретна комунікація

Коли когнітивна система перевантажена, довгі розмови, абстрактні питання й «давай усе обговоримо» можуть виснажувати.

Як допомогти мозку близької людини:

• ставити конкретні запитання з 2–3 варіантами:
  «Приготувати макарони чи замовити піцу?» замість «Що ти хочеш на вечерю?»
• не вимагати відповіді «прямо зараз»:
  «Можеш подумати й сказати пізніше»
• не наполягати на поясненнях, якщо людина не готова:
  «Якщо захочеш розповісти, я поруч. Зараз не змушую»

Це зменшує навантаження на префронтальну кору, яка й так працює з перевантаженням.

3. Тригери й флешбеки: як бути поруч

Тригери — це звуки, запахи, місця, образи, які нагадують про травму й запускають сильну реакцію. Повністю уникнути їх часто неможливо, та й не завжди корисно. Важливо навчитися м’якше обходитися з ними.

Разом з близькою людиною (у відносно спокійний момент) можна:

• обговорити, що її/його найчастіше «накриває» (звук сирени, салюти, натовп, закриті простори)
• домовитися про короткий сигнал «мені зараз важко» (слово, жест)
• обговорити, що в такі моменти допомагає: залишити людину в спокої чи навпаки бути поруч

У момент тригера:

• говорити м’яко й коротко: «Ти зараз зі мною. Ми вдома/на вулиці, тут безпечно»
• не хапати зненацька, не трясти, не кричати «заспокойся»
• якщо хочете торкнутися — спитати: «Можна я візьму тебе за руку?»

Ми підготували окремий матеріал «План дій при тригерах ПТСР» — його можна завантажити, роздрукувати й дати близькій людині. Там описані прості вправи заземлення й короткі кроки, що робити «тут і зараз». Такий план може стати опорою і для вас, і для людини, яка живе з ПТСР.

4. Емоційне оніміння: не брати на особистий рахунок

Відсутність емоційної реакції — одна з найболючіших для близьких речей. Хочеться довести, що ви важливі, «достукатися». Але прямий тиск рідко працює.

Може допомагати:

• нагадувати собі: це не про «мене недостатньо люблять», це про перевантажену нервову систему
• залишатися присутнім/-ю, але без вимоги емоційної віддачі: «Я приготувала твою улюблену страву. Якщо зможеш з’їсти — добре, якщо ні — теж окей»
• радіти невеликим сигналам тепла, не вимагаючи великих проявів

Чим менше людині потрібно «прикидатися, що все ок», тим більше в неї шансів використати ресурс на відновлення.

5. Спалахи гніву: підтримка без дозволу на насильство

Важливо одночасно розуміти, що стоїть за гнівом, і тримати чіткі межі.

Під час спалаху:

• не намагайтеся «переконати» або «допояснити» — раціональна частина мозку людини зараз майже не працює
• якщо вам страшно — вийдіть із кімнати: «Я вийду на 10 хвилин. Повернуся, коли ми зможемо говорити спокійніше»
• якщо є фізична загроза — ваша безпека має пріоритет

У спокійний момент:

• описуйте свої почуття, а не атакуйте характер:
  «Учора, коли ти кричав, мені було дуже страшно. Я розумію, що тобі важко, але так для мене небезпечно»
• проговоріть межі:
  «Я не буду залишатися в кімнаті, коли ти кричиш. Якщо таке повторюватиметься, мені потрібно буде подумати, як захистити себе»

Розуміння механізму гніву не скасовує вашого права на безпеку.

6. Коротко про принципи підтримки

Узагальнюючи:

• більше передбачуваності, менше хаосу
• короткі, конкретні запитання замість великих розмов «на все життя»
• інформування про тригери і м’яка присутність під час них
• присутність без вимоги емоційної віддачі
• межі без ескалації: іноді зробити паузу — найздоровіше рішення

Це не гарантує «ідеальних стосунків», але знижує рівень додаткового стресу й для вас, і для близької людини.

Межі та самозбереження: підтримка не означає самопожертву

Жити поруч із людиною з ПТСР — марафон. Якщо ви віддаєте всі сили, не відновлюючись, вигорання практично неминуче.

Як зрозуміти, що ви близькі до вигорання

Зверніть увагу, якщо:

• постійно відчуваєте втому й порожнечу
• втратили інтерес до того, що раніше приносило радість
• майже перестали бачитися з друзями, бо «немає сил»
• живете з відчуттям провини, коли думаєте про свої потреби
• ваше життя обертається тільки навколо стану близької людини

Якщо впізнаєте в собі кілька пунктів — це вже достатній привід подбати про себе, а не чекати «коли стане зовсім погано».

Що таке межі в реальному житті

Межі — це не «егоїзм», а спосіб зберегти ресурс, щоб ви взагалі могли когось підтримувати.

Приклади меж:

• «Я можу говорити про твої переживання зараз, але мені потрібна пауза через 20–30 хвилин»
• «Я все одно піду на зустріч із друзями в суботу. Це важливо для мене»
• «Якщо ти кричиш на мене, я виходжу з кімнати. Повернуся, коли ми обидва будемо спокійніші»

Це непросто, особливо коли поруч багато страждання. Але без меж ви ризикуєте втратити власне здоров’я.

Підтримка для вас

Психотерапія потрібна не тільки людині з ПТСР. Близькі теж часто потребують простору, де можна говорити про втому, гнів, провину й тривожність без страху поранити когось.

Можливі опори:

• індивідуальна терапія для близьких
• групи підтримки родичів (онлайн або офлайн)
• розмова з тими друзями/родичами, яким ви довіряєте

Дбати про себе — не зрада. Це вклад у вашу здатність бути поруч довше.

Коли припинити стосунки — допустимий варіант

Іноді поведінка людини з ПТСР переходить межу: регулярна фізична агресія, постійні приниження, повна відмова від допомоги при тяжкому стані. У таких випадках ви не зобов’язані залишатися.

ПТСР може пояснити частину реакцій, але не виправдовує насильство. Якщо вашому життю або здоров’ю загрожує небезпека, ви маєте право піти. Це не означає, що ви «кинули людину в біді». Це означає, що ви захистили себе.

Якщо думка про розрив лякає або викликає сильну провину, важливо обговорити це з фахівцем. Вам не потрібно ухвалювати такі рішення наодинці.

Як запропонувати звернутися до терапевта

Багато близьких зупиняється на питанні: «Як запропонувати терапію так, щоб не викликати опір?»

Важливо пам’ятати:

• ви не можете змусити людину лікуватися
• але можете зменшити ймовірність того, що вона замкнеться при першій згадці про психолога

Чому люди часто відмовляються

• стигма: «до психологів ходять слабкі/“божевільні”»
• страх «розвалитися», якщо почати говорити про травму
• попередній негативний досвід
• звичка до стану страждання як до «нової норми»
• відчуття безнадії: «нічого все одно не допоможе»

Якщо розуміти це, легше обирати слова.

Що зазвичай не працює

• «Візьми себе в руки»
• «Подивися на себе — ти все зруйнував/-ла»
• «Якщо ти мене любиш, підеш до психолога»
• ультиматуми «Якщо не підеш, я піду» як єдина стратегія

Такі фрази часто лише посилюють сором і опір.

Як можна говорити інакше

Кілька принципів:

1. Описуйте конкретну поведінку, а не «ти такий/така» «Я помітив/-ла, що ти майже не спиш і часто кричиш через дрібниці»
   замість
   «Ти став/-ла агресивним/-ою».
2. Говоріть про себе й свої почуття «Мені важко дивитися, як тобі погано, і я не знаю, як допомогти»
   замість
   «У тебе проблеми, роби щось уже».
3. Пропонуйте, а не наказуйте «Мені здається, розмова з психологом могла б трохи полегшити тобі життя. Що ти про це думаєш?»
   замість
   «Ти маєш піти до психолога».
4. Нормалізуйте звернення по допомогу «Багато людей після війни/обстрілів звертаються до фахівців. Це не про слабкість, а про турботу про себе».
5. Конкретизуйте, а не кидайте загальну фразу «знайди когось» «Я можу пошукати спеціаліста, який працює з ПТСР, і надіслати тобі контакти. Подивишся, без зобов’язань».
6. Запропонуйте підтримку в організації «Якщо вирішиш спробувати, я можу допомогти записатися на перший прийом або поїхати з тобою».

Якщо після цього людина все одно відмовляється, ви зробили свою частину. Ви можете залишити двері відчиненими: «Якщо колись захочеш спробувати, скажи — я допоможу». І паралельно дбати про власні межі та ресурси.

Висновки: ви робите достатньо

Бути поруч із людиною з ПТСР — непросто. У цьому досвіді багато суперечливих почуттів: любові й злості, бажання допомогти й бажання втекти, надії й відчаю. Важливо пам’ятати:

• те, що ви відчуваєте, нормально для ситуації, в якій ви опинилися
• ви не зобов’язані бути «ідеальним рятівником»
• ви маєте право на межі, підтримку й власне життя

ПТСР — стан, який можна лікувати. Для частини людей симптоми з часом помітно послаблюються, особливо з професійною підтримкою. Хтось одужує майже повністю, хтось вчиться жити з залишковими симптомами, але знову будувати стосунки, працювати, відчувати радість.

Ваша роль — не «вилікувати», а бути тією людиною, яка:

• бачить, що близькому важко
• не знецінює його/її досвід
• м’яко заохочує звернення по допомогу
• одночасно піклується про себе

Цього вже багато.

Дисклеймер:
Ця стаття має інформаційний характер і не замінює професійної медичної або психологічної консультації. Якщо ви або ваша близька людина переживаєте симптоми, схожі на ПТСР, зверніться до кваліфікованого фахівця з психічного здоров’я. У кризових ситуаціях користуйтеся екстреними службами або національними лініями підтримки у вашому регіоні.

---

Список літератури

[1] Renshaw, K. D., & Campbell, S. B. (2011). Combat veterans’ symptoms of PTSD and partners’ distress: The role of partners’ perceptions of veterans’ deployment experiences. Journal of Family Psychology, 25(6), 953–962. https://doi.org/10.1037/a0025871

[2] National Center for PTSD. (2024). Helping a Family Member Who Has PTSD. U.S. Department of Veterans Affairs. https://www.ptsd.va.gov/family/how_family_member.asp

[3] National Center for PTSD. (2024). How does PTSD affect families? U.S. Department of Veterans Affairs. https://www.ptsd.va.gov/family/effect_families.asp