Звідки взялася фраза про нестачу серотоніну
Історія серотонінової гіпотези депресії почалася не з наукового відкриття, а з випадкового спостереження. У 1950-х роках лікарі помітили, що деякі препарати для лікування туберкульозу несподівано покращували настрій пацієнтів. Пізніше з’ясувалося, що ці ліки впливають на роботу нейромедіаторів — хімічних речовин, що передають сигнали між нервовими клітинами.
У 1965 році американський психіатр Джозеф Шилдкраут (Joseph Schildkraut) запропонував «моноамінову теорію депресії» [1]. Її суть: депресія виникає через знижену активність певних нейромедіаторів у мозку, зокрема серотоніну та норадреналіну. Ця ідея народилася з логічного припущення: якщо препарати, що підвищують рівень цих речовин, полегшують депресію, то, можливо, проблема саме в їхній нестачі.
Теорія швидко стала популярною, бо давала просте і зрозуміле пояснення складного психічного стану. Замість абстрактних роздумів про «слабкість духу» чи «поганий характер», з’явилася конкретна біологічна причина — нестача хімічної речовини в мозку. Це звучало науково, раціонально і, що важливо, давало чітку мішень для лікування.
Коли у 1980-х з’явилися селективні інгібітори зворотного захоплення серотоніну (СІЗЗС) — нове покоління антидепресантів на чолі з флуоксетином (Prozac), — серотонінова модель остаточно закріпилася в масовій свідомості. Фармацевтичні компанії активно просували ідею «хімічного дисбалансу», що став зручним маркетинговим посилом. Пацієнтам було легше сприйняти думку про те, що їм «не вистачає серотоніну», ніж розбиратися в складних психологічних механізмах.
Проблема в тому, що ця теорія ніколи не була доведена.
Вона виникла як гіпотеза на основі непрямих спостережень, але за десятиліття досліджень так і не знайшла переконливих підтверджень. Сучасна наука розуміє депресію набагато складніше — але проста фраза про нестачу серотоніну досі лунає в кабінетах лікарів по всьому світу.
Чому лікарі досі говорять про серотонін
Проста модель для складної проблеми
Коли людина приходить до лікаря з депресією, їй потрібне пояснення, яке можна зрозуміти за кілька хвилин прийому. Серотонінова модель ідеально підходить для цього: «У вас порушений баланс нейромедіаторів, тому ви так себе почуваєте. Ліки допоможуть відновити цей баланс».
Це пояснення виконує кілька важливих функцій одразу. По-перше, воно нормалізує стан — людина розуміє, що депресія має біологічну основу, а не є проявом слабкості чи лінощів. По-друге, воно дає зрозумілу логіку лікування: якщо проблема в хімії мозку, то таблетки мають її виправити. По-третє, воно зменшує сором — набагато легше сказати «у мене порушення серотоніну», ніж пояснювати складний психологічний стан.
Для лікарів ця модель також зручна. Вона дозволяє швидко донести суть проблеми, не вдаючись у деталі нейробіології, генетики та психосоціальних факторів. У системі охорони здоров’я, де на пацієнта часто відводиться 15–20 хвилин, простота комунікації стає критично важливою.
Але спрощення завжди має свою ціну. Коли складний біопсихосоціальний стан зводиться до «нестачі однієї речовини», людина може почати вірити, що таблетка — єдине рішення. Це знижує мотивацію звертатися до психотерапії, змінювати спосіб життя чи працювати з травматичним досвідом.
Антидепресанти справді діють — але не так, як здається
СІЗЗС — найпоширеніша група антидепресантів — дійсно впливають на серотонін. Вони блокують його зворотне захоплення нейронами, завдяки чому серотонін довше залишається в синаптичній щілині — проміжку між нервовими клітинами. Це підвищує його доступність для рецепторів.
І ці препарати працюють — численні дослідження підтверджують їхню ефективність при помірній та важкій депресії. Метааналіз 2018 року, опублікований у The Lancet, порівняв 21 антидепресант і показав, що всі вони перевершують плацебо в лікуванні великого депресивного розладу [2].
Але ось парадокс: ефективність антидепресантів не доводить, що депресія виникає через нестачу серотоніну. Аспірин полегшує головний біль, але це не означає, що біль виникає через «нестачу аспірину» в організмі. Так само і з антидепресантами — вони впливають на симптоми, але механізм їхньої дії складніший за просте «поповнення серотоніну».
Більше того, серотонін починає підвищуватися в мозку вже через кілька годин після прийому СІЗЗС, але антидепресивний ефект з’являється лише через 2–4 тижні. Якби проблема була лише в низькому рівні серотоніну, покращення мало б настати майже одразу. Ця затримка вказує на те, що препарати запускають більш складні процеси в мозку — зміни в чутливості рецепторів, нейропластичність, ріст нових нейронних зв’язків.
Дослідження останніх років показують, що антидепресанти можуть стимулювати вироблення нейротрофічного фактора мозку (BDNF, brain-derived neurotrophic factor) — білка, який підтримує виживання нейронів і формування нових синапсів [3]. Саме ці довготривалі зміни в структурі мозку, а не миттєве підвищення серотоніну, ймовірно, й пояснюють терапевтичний ефект.
Серотонінова модель стала зручним спрощенням, яке допомагає людям почати лікування. Але вона не відображає реальної картини того, що відбувається в мозку при депресії та як саме працюють антидепресанти.
Що ми насправді знаємо про серотонін і депресію
Серотонін — один із багатьох факторів
У 2022 році дослідницька група на чолі з Джоанною Монкріфф (Joanna Moncrieff) опублікувала найкомплексніший на сьогодні систематичний огляд усіх основних напрямків досліджень серотонінової теорії депресії [4]. Науковці проаналізували 17 великих досліджень, що охоплювали вимірювання рівня серотоніну в біологічних рідинах, дослідження рецепторів і транспортерів серотоніну, експерименти з виснаженням триптофану та генетичні дослідження.
Висновок виявився несподіваним для широкої публіки, але передбачуваним для фахівців: жодна з основних ліній досліджень не надала переконливих доказів того, що депресія пов’язана зі зниженою концентрацією або активністю серотоніну в мозку.
Дослідження рівня серотоніну та його метаболіту 5-HIAA у спинномозковій рідині — найкращому джерелі для вивчення біохімії мозку — не виявили різниці між людьми з депресією та без неї. Аналіз рівня серотоніну в плазмі крові у понад 1800 жінок також не показав зв’язку з депресією, натомість виявив, що знижений рівень серотоніну асоціюється саме з прийомом антидепресантів, а не з самою депресією.
Це не означає, що серотонін взагалі не бере участі в регуляції настрою. Серотонін справді впливає на емоційні процеси, сон, апетит і багато інших функцій. Але його роль набагато складніша за просту формулу «мало серотоніну = депресія». Серотонінова система взаємодіє з десятками інших нейромедіаторних систем — дофаміновою, норадреналіновою, ГАМК-ергічною. Кожна з них впливає на настрій, і жодна сама по собі не є «перемикачем» депресії.
Чому простої “нестачі” не існує
Ключова проблема серотонінової теорії полягає в тому, що рівень серотоніну в мозку живої людини неможливо виміряти. Серотонін не проникає через гематоенцефалічний бар’єр, тому його концентрація в крові не відображає того, що відбувається в мозку. Спинномозкова рідина дає непряму інформацію, але навіть вона не показує точної картини активності серотоніну в різних ділянках мозку.
Більше того, концепція «нестачі» серотоніну передбачає, що більше — завжди краще. Але нейромедіаторні системи працюють не так. Мозок постійно регулює рівень нейромедіаторів через складні механізми зворотного зв’язку: змінюється кількість рецепторів, їхня чутливість, швидкість виділення та зворотного захоплення медіатора. Ці процеси динамічні й залежать від безлічі факторів — від генетики до поточного стресу.
Коли дослідники вивчали рецептори серотоніну 5-HT1A у людей з депресією, вони іноді знаходили зниження їхньої активності — що, якби серотонінова теорія була правильною, мало б означати підвищений, а не знижений рівень серотоніну в синапсах. Подібні суперечливі результати отримували й при вивченні транспортера серотоніну SERT. Але всі ці дослідження мали критичну проблему: більшість учасників раніше приймали або на момент обстеження приймали антидепресанти, що могло спотворити результати.
Огляд Монкріфф чітко показав: якщо серйозні дослідження й виявляють якісь зміни в серотоніновій системі при депресії, то вони радше вказують на підвищену, а не знижену активність серотоніну — що прямо суперечить популярній теорії «нестачі».
Що серотонінова модель НЕ враховує
Хронічний стрес і нейропластичність
Одне з найбільших обмежень серотонінової моделі — вона зосереджена на одному нейромедіаторі, ігноруючи те, що депресія змінює структуру мозку. Хронічний стрес, який часто передує депресії, не просто «знижує рівень серотоніну» — він запускає каскад біологічних змін, що впливають на сам устрій нейронних мереж.
Дослідження показують, що тривалий стрес зменшує об’єм гіпокампа — ділянки мозку, критично важливої для регуляції емоцій і пам’яті. Це відбувається через зниження нейрогенезу (утворення нових нейронів) та зменшення кількості синаптичних зв’язків між клітинами. У префронтальній корі, що відповідає за планування та емоційний контроль, також спостерігаються структурні зміни — атрофія дендритів і зниження щільності синапсів.
Ці зміни пов’язані не з «нестачею серотоніну», а з порушенням нейропластичності — здатності мозку адаптуватися та змінювати свою структуру. Ключову роль тут відіграє нейротрофічний фактор мозку (BDNF) — білок, що підтримує виживання нейронів і формування нових зв’язків. Хронічний стрес знижує рівень BDNF, що призводить до структурних змін у мозку, які ми бачимо при депресії.
Саме тому антидепресантам потрібно 2–4 тижні, щоб подіяти. Вони не просто «поповнюють серотонін» — вони поступово стимулюють відновлення нейропластичності через підвищення рівня BDNF і ріст нових нейронних зв’язків. Це складний процес перебудови мозку, а не миттєве виправлення «хімічного дисбалансу».
Стосунки, досвід і мислення
Серотонінова модель пропонує суто біологічне пояснення депресії, але це ігнорує очевидний факт: наш психологічний досвід безпосередньо впливає на роботу мозку. Травматичний досвід у дитинстві, хронічна самотність, токсичні стосунки, втрата близьких — усе це не просто «тригери», що виявляють вже наявну біологічну проблему. Це фактори, що формують структуру та функціонування мозку.
Люди, які пережили важку психологічну травму, мають підвищений ризик депресії не тому, що у них «генетично менше серотоніну». Травма змінює роботу гіпоталамо-гіпофізарно-надниркової осі (системи стресової відповіді), підвищує рівень запальних маркерів у організмі, впливає на експресію генів через епігенетичні механізми. Ці зміни далеко виходять за межі однієї нейромедіаторної системи.
Патерни мислення також впливають на депресію способами, які серотонінова модель не пояснює. Руміна́ція — постійне пережовування негативних думок — підтримує депресію не через «нестачу серотоніну», а через формування стійких нейронних шляхів, що посилюють негативне сприйняття реальності. Саме тому ефективні методи психотерапії працюють при депресії так само ефективно, як антидепресанти, — вона змінює патерни мислення, що впливає на структуру мозку через нейропластичність.
Соціальна ізоляція — ще один потужний фактор депресії, який серотонінова модель не враховує. Люди — соціальні істоти, і хронічна самотність активує ті самі біологічні системи стресу, що й фізична загроза. Відсутність підтримуючих стосунків впливає на імунну систему, рівень запалення та гормональний баланс — набагато ширше, ніж просто на один нейромедіатор.
Запалення та імунна система
Один із найцікавіших напрямків сучасних досліджень депресії — зв’язок між депресією та запаленням. У значної частини людей з депресією виявляють підвищені рівні запальних маркерів — цитокінів, таких як інтерлейкін-6 та фактор некрозу пухлин-альфа. Ці речовини впливають на роботу мозку, знижують нейропластичність і змінюють метаболізм нейромедіаторів, включно із серотоніном.
Важливо, що запалення може бути як причиною, так і наслідком депресії. Хронічні інфекції, автоімунні захворювання, ожиріння, хронічний стрес — усе це підвищує рівень запалення в організмі, що збільшує ризик депресії. І навпаки, депресія сама по собі може посилювати запальні процеси через порушення сну, зниження фізичної активності та зміни в харчуванні.
Серотонінова модель не передбачала, що деякі протизапальні препарати можуть полегшувати симптоми депресії у певних пацієнтів. Вона також не пояснює, чому у людей з важкою депресією, резистентною до антидепресантів, часто виявляють високі рівні запальних маркерів.
Це не означає, що треба замінити серотонінову теорію на «запальну теорію» депресії. Радше йдеться про те, що депресія — це не проблема однієї молекули, а складна взаємодія біологічних, психологічних і соціальних факторів, де запалення, нейропластичність, стрес, стосунки та мислення впливають один на одного.
Дізнайся про інші теорії депресії:
Еволюційні теорії виникнення деперсії
Чому це важливо розуміти
Питання може здатися суто теоретичним: яка різниця, чи правильна серотонінова теорія, якщо антидепресанти все одно допомагають? Але те, як ми розуміємо депресію, безпосередньо впливає на те, як ми з нею справляємося — і на індивідуальному, і на суспільному рівні.
Коли людина вірить, що її депресія — це «нестача серотоніну», це може і допомогти, і зашкодити одночасно. З одного боку, біологічне пояснення знімає відчуття провини. Замість «я слабкий» з’являється «у мене порушення хімії мозку» — і це справді зменшує сором, що часто супроводжує депресію. Дослідження показують, що люди, які розуміють депресію як медичну проблему, менше звинувачують себе у своєму стані.
Але є й зворотний бік. Віра в те, що депресія — це суто хімічна проблема, знижує мотивацію працювати над психологічними чинниками. Навіщо змінювати стосунки, якщо проблема в серотоніні? Навіщо йти на психотерапію, якщо достатньо таблетки?
Дослідження фіксують цей ефект: люди, які вважають депресію виключно біологічним розладом, частіше покладаються лише на медикаментозне лікування і рідше звертаються до психотерапії або змінюють спосіб життя.
Більше того, спрощена модель «хімічного дисбалансу» може створювати песимістичний погляд на одужання. Якщо проблема в дефектній хімії мозку, то вона може здаватися незмінною, вродженою характеристикою — як колір очей чи група крові. Це підриває віру людини в те, що вона може впливати на свій стан, розвивати навички емоційної саморегуляції, змінювати деструктивні патерни мислення.
Серотонінова модель також впливає на рішення про припинення прийому антидепресантів. Якщо депресія — це «нестача серотоніну», логічно припустити, що ліки потрібно приймати постійно, як інсулін при цукровому діабеті. Це одна з причин, чому багато людей приймають антидепресанти роками, навіть коли вже не відчувають симптомів депресії. Вони бояться, що без таблеток «серотонін знову впаде».
Насправді ж антидепресанти не виправляють дефіцит — вони створюють новий стан у мозку, до якого той поступово адаптується. Тривалий прийом може призводити до адаптивних змін у серотоніновій системі, які іноді ускладнюють відміну препарату.
Дослідження показують, що близько 20–56% людей, які припиняють прийом антидепресантів, стикаються з синдромом відміни [5][6] — не тому, що «повертається нестача серотоніну», а тому що мозок пристосувався до присутності препарату. Симптоми відміни включають запаморочення, нудоту, головний біль, порушення сну, тривожність і специфічні відчуття, які пацієнти описують як «електричні удари» в голові.
Розуміння депресії як складного біопсихосоціального стану, а не простого «дефіциту серотоніну», відкриває ширші можливості для лікування. Воно підкреслює важливість комбінованого підходу: антидепресанти можуть бути корисними, але вони працюють краще в поєднанні з психотерапією, змінами в способі життя, роботою зі стресом і стосунками.
Це також означає, що немає універсального рішення. Для когось ключовим фактором одужання буде опрацювання дитячої травми в терапії. Для іншого — лікування хронічного запалення або корекція порушень сну. Для третього — вихід із токсичних стосунків і побудова підтримуючого соціального оточення. А для когось — саме медикаментозна підтримка, що дає змогу стабілізувати стан достатньо, щоб працювати над іншими чинниками.
Серотонінова модель не помилкова тому, що антидепресанти не працюють. Вона обмежена тому, що зводить складний стан до однієї змінної — і тим самим звужує наше розуміння того, що насправді відбувається при депресії та як з нею можна працювати.
Що означає сучасний підхід до депресії
Якщо депресія — це не просто «нестача серотоніну», то що це таке? Сучасна наука пропонує набагато складнішу, але й реалістичнішу картину — біопсихосоціальну модель депресії.
Ця модель визнає, що депресія виникає на перетині трьох великих систем факторів, які постійно взаємодіють між собою:
Біологічні фактори включають генетичну схильність, нейропластичність, роботу нейромедіаторних систем (не лише серотоніну, а й дофаміну, норадреналіну, глутамату, ГАМК), запальні процеси в організмі, гормональний баланс, якість сну та загальний фізичний стан. Жоден з цих факторів не діє ізольовано — вони формують складну мережу взаємовпливів.
Психологічні фактори охоплюють особливості мислення, емоційної регуляції, способи реагування на стрес, минулий травматичний досвід і навички самопідтримки. Людина, яка пережила важку травму в дитинстві, може мати підвищену чутливість до стресу через сформовані в мозку патерни реагування. Руміна́ція — схильність зациклюватися на негативних думках — підтримує депресію через постійну активацію стресових систем мозку.
Соціальні фактори включають якість стосунків, наявність підтримки, соціальну ізоляцію або приналежність, соціоекономічний статус, доступ до ресурсів і культурний контекст. Хронічна самотність, токсичні стосунки, фінансова нестабільність або війна — усе це не просто «стресори», а чинники, що безпосередньо впливають на біологію мозку через активацію систем стресової відповіді.
Ключове в біопсихосоціальній моделі — це взаємодія. Хронічний стрес (соціальний фактор) змінює роботу гіпоталамо-гіпофізарно-надниркової осі (біологічний фактор), що підвищує рівень кортизолу і пригнічує нейропластичність. Це, у свою чергу, впливає на здатність регулювати емоції та справлятися зі стресом (психологічний фактор), що може призводити до соціальної ізоляції та погіршення стосунків (соціальний фактор). Так формується замкнене коло, в якому всі три системи підсилюють одна одну.
Саме тому лікування депресії найефективніше, коли воно звертається до всіх трьох рівнів. Антидепресанти можуть стабілізувати біологічну складову — не через «поповнення серотоніну», а через складний вплив на нейропластичність і формування нових нейронних зв’язків. Психотерапія допомогає змінити патерни мислення та емоційної регуляції. Робота зі стосунками, соціальна підтримка, фізична активність, нормалізація сну — усе це впливає на різні ланки того ланцюга, що підтримує депресію.
Для когось достатньо буде психотерапії та змін у способі життя. Для іншого критично важливими стануть антидепресанти, що дадуть змогу стабілізувати стан настільки, щоб людина могла взагалі працювати над психологічними та соціальними чинниками. Для третього ключем буде вихід із травмуючої ситуації — розлучення, зміна роботи, переїзд.
Біопсихосоціальна модель не применшує значення біології — навпаки, вона показує, наскільки глибоко психологічні та соціальні чинники впливають на біологію мозку. Травматичний досвід змінює експресію генів через епігенетичні механізми. Хронічна самотність підвищує рівень запалення в організмі. Психотерапія буквально змінює структуру мозку через нейропластичність — так само, як це роблять антидепресанти.
Відмова від серотонінової моделі — це не відмова від науки чи біології. Це перехід до більш зрілого, комплексного розуміння того, як працює людська психіка і що насправді відбувається при депресії. Це визнання, що мозок — не ізольована біохімічна система, а жива тканина, що постійно змінюється під впливом досвіду, стосунків, думок і навколишнього світу.
І це, можливо, найважливіше: біопсихосоціальна модель повертає людині відчуття контролю. Не тому, що депресія — «не справжня» чи «лише в голові». А тому, що вона показує: є багато точок впливу, багато способів працювати зі станом, багато шляхів до одужання. Серотонін — лише одна маленька деталь у величезній мозаїці. І коли ми бачимо всю картину цілком, у нас з’являється набагато більше можливостей її змінити.
Часті запитання
Джерела
[1] Schildkraut, J.J. (1965). The catecholamine hypothesis of affective disorders: a review of supporting evidence. American Journal of Psychiatry, 122(5), 509-522. https://doi.org/10.1176/ajp.122.5.509
[2] Cipriani, A. et al. (2018). Comparative efficacy and acceptability of 21 antidepressant drugs for the acute treatment of adults with major depressive disorder: a systematic review and network meta-analysis. The Lancet, 391(10128), 1357-1366. https://doi.org/10.1016/S0140-6736(17)32802-7
[3] Castrén, E., Monteggia, L.M. (2021). Brain-Derived Neurotrophic Factor Signaling in Depression and Antidepressant Action. Biological Psychiatry, 90(2), 128-136. https://doi.org/10.1016/j.biopsych.2021.05.008
[4] Moncrieff, J. et al. (2022). The serotonin theory of depression: a systematic umbrella review of the evidence. Molecular Psychiatry, 28, 3243-3256. https://doi.org/10.1038/s41380-022-01661-0
[5] Sharma, V. (2017). Antidepressant discontinuation syndrome. Canadian Medical Association Journal, 189(21), E747. https://doi.org/10.1503/cmaj.160991
[6] Horowitz, M.A. et al. (2023). Estimating risk of antidepressant withdrawal from a review of published data. CNS Drugs, 37, 143-157. https://doi.org/10.1007/s40263-022-00960-y
Дисклеймер: Ця стаття має інформаційний характер і не замінює консультацію з лікарем або психотерапевтом. Якщо ви відчуваєте симптоми депресії, зверніться до фахівця з психічного здоров’я для отримання професійної допомоги. Рішення про початок, зміну або припинення прийому антидепресантів має прийматися лише за консультацією з лікарем.
