Навесні минулого року ми переїхали з України до Німеччини.
Я не буду описувати причини детально – скажу лише, що вдома стало надто небезпечно, і я зрозуміла: треба їхати туди, де Софія буде в безпеці.
Перший прихисток: табір для біженців
Коли ми приїхали до Німеччини, нас поселили у табір для біженців.
У перші хвилини мені здавалося, що я потрапила в гул багатолюдного вокзалу, де не знаєш ні мови, ні правил, ні того, куди йти далі.
Найважчим було те, що поруч не було жодного українця.
Люди з Сирії, Афганістану, Палестини жили своїм життям, говорили мовами, яких я навіть не могла розпізнати. Я намагалася щось запитати англійською, але більшість не розуміла цього теж. Вони не були агресивними чи недоброзичливими – просто ми не мали спільного способу спілкуватися.
Через це табір здавався особливо гнітючим: я була серед людей, але відчувала себе повністю сама.
Десять дітей бігали коридором, дорослі розмовляли гучно, хтось готував їжу на спільній кухні. Усе це створювало постійний шум. Ніде не було тиші, де можна було б перевести подих. Уночі я майже не спала – хтось плакав, хтось говорив телефоном, хтось ходив коридорами.
Софія, зазвичай жвава, мовчала й трималася за мене так, ніби боялася загубитися.
Її очі постійно питали: “Мамо, що тепер?”.
У той момент я відчувала себе маленькою і беззахисною так само, як вона.
Переїзд у німецьку родину
Через кілька тижнів нам повідомили, що нас переселять у невеличке містечко.
Там ми мали жити у будинку разом із німецькою родиною – подружжям, у яких уже дорослі діти й звільнилася кімната для гостей.
Я хвилювалася: чи не будемо ми зайвими, чи зможемо хоч якось порозумітися?
Але коли ми приїхали, нас зустріла господиня дому – пані Гізела. Вона простягнула Софії яблуко, а мені – теплу усмішку.
– Тепер ви тут у безпеці, – сказала вона тихою англійською.
У їхньому домі ми мали свою кімнату й маленьку кухню. Гізела показувала нам, як розділяти сміття, де стоїть пральна машина, як користуватися місцевими проїзними. Її чоловік, пан Томас, інколи приносив нам овочі зі свого саду й терпляче повторював слова німецькою, щоб ми запам’ятали.
Після табору цей дім здавався майже тихим островом.
Перші кроки адаптації
Я записалася на курси німецької мови.
Перші заняття були дуже складними – я ловила себе на тому, що думаю повільніше, ніж інші говорять. Там я познайомилася з Марією, жінкою з Харкова. Ми швидко знайшли спільну мову й стали ходити разом додому після занять.
Софія почала ходити до місцевої школи.
Перші дні вона поверталася мовчазною, але вчителька, пані Анна, щодня писала мені короткі повідомлення англійською: “Софія сьогодні трохи усміхалась” або “Вона повторила два нових слова німецькою”.
Це були маленькі, але дуже потрібні для мене опори.
Побут, який повертає стабільність
Поступово життя стало більш зрозумілим.
Я навчилася ходити в магазин без страху, могла запитати дорогу, розібралася з автобусами. Софія знайшла кількох знайомих у школі й почала сміятися частіше.
Гізела час від часу запрошувала нас на чай, а Томас показував Софії, як годувати пташок у саду.
Марія стала людиною, з якою я могла поговорити про все – про сум, втому, дрібні перемоги.
У цей період я вперше відчула, що у нас з’являється нове, хоч і крихке, відчуття дому.
Повернення до себе
Одного вечора, коли Софія спала, я сиділа на кухні з чашкою чаю й зрозуміла:
я більше не живу в режимі постійного страху.
Так, я досі вчу мову.
Так, інколи сумніви накривають.
Так, я все ще сумую за тим життям, яке ми залишили.
Але я вже не загублена.
Я вже не відчуваю себе тимчасовою.
У мене з’явилася сила, про яку я раніше навіть не думала.
Я вчуся жити по-новому – повільно, але впевнено.
Наш новий шлях
Ми з Софією ще в процесі адаптації.
Попереду багато невідомого.
Але тепер я знаю, що ми зможемо пройти цей шлях – не самі, а з людьми, які підтримали нас на новому місці.
Я вчуся приймати допомогу.
Софія вчиться сміятися в новій школі.
І ми обидві вчимося жити заново.
Це особиста історія автора, опублікована без редагування. Якщо ви хочете поділитися своєю історією для публікації на сайті – надішліть її через форму зворотного зв’язку.
