Мене звати Ірина. Колись я думала, що депресія буває лише в тих, хто “не справляється”. А я ж справлялася — мала стабільну роботу в офісі, родину, маленького сина, купу справ, які не залишали часу на себе. З боку здавалося: успішна, енергійна, завжди усміхається. Але всередині — ніби вимкнули звук.
Як усе почалося
Почалося все після народження дитини. Спочатку я думала, що це просто втома — недоспані ночі, гормони, побут. Але навіть коли син підріс, відчуття спустошення не зникло. Мене все дратувало — шум, дрібні прохання, власне відображення в дзеркалі. Я ловила себе на думці, що не відчуваю радості навіть у тому, що колись любила: кава з подругою, улюблена музика, прогулянка з родиною.
Я ставала різкою, відстороненою, потім себе ж за це картала. Іноді після спалаху злості просто закривалася у ванній і тихо плакала, щоб ніхто не бачив. Уночі не могла заснути — в голові крутилися думки, як я все зіпсувала, як усі розчаровані мною.
Діагноз, який я не хотіла почути
Коли чоловік обережно сказав, що, можливо, мені варто звернутися до лікаря, я спочатку образилася. Але потім зрозуміла, що справді не витримую. Пішла до психіатра. Він вислухав, поставив діагноз — депресія середнього ступеня — і призначив антидепресанти.
Через кілька тижнів стало трохи легше: я почала спати, перестала плакати без причини. І, як багато хто, зробила класичну помилку — вирішила, що “мені вже добре” і припинила приймати ліки. Через місяць усе накрило знову — тільки глибше. Цього разу навіть вставати з ліжка було важко.
Пам’ятаю, як одного ранку мій син сказав: “Мамо, ти сьогодні не зла?” — і мені стало так боляче. Я зрозуміла, що більше не хочу жити у світі, де моя дитина боїться мого настрою.
Як подолати депресію: особистий досвід
Я повернулася до лікаря. Ми підібрали нове лікування, і паралельно я почала ходити на психотерапію. Спочатку мені здавалося дивним — говорити про свої емоції незнайомій людині. Але з часом я навчилася слухати себе. Дізналась, що не повинна бути “ідеальною”, що маю право на втому, злість, сум.
Поступово я повернулася до життя. Не одразу — це був процес. Спочатку просто вставала з ліжка й чистила зуби, потім виходила на короткі прогулянки, знову почала готувати, зустрічатися з людьми.
Тепер я точно знаю, як подолати депресію — це не про силу волі, а про прийняття. Про готовність дозволити собі допомогу, довіритись фахівцю, не вимагати від себе бути “нормальною” за будь-яку ціну.
Що змінилось у моєму житті
Сьогодні я вже не боюсь слова “депресія”. Я навчилася помічати перші сигнали виснаження: коли стає важко зранку встати, коли перестаю радіти простим речам. Тепер я не чекаю, поки стане зовсім погано.
Я знаю, що турбота про психічне здоров’я — це не розкіш, а необхідність. І якщо хтось поруч зараз шукає, як подолати депресію, мій особистий досвід може стати нагадуванням: допомога — це не сором, а шлях до життя, у якому знову є світло.
